ПОВІР: коли освітня надія стає реальністю
Рік тому в Україні з’явилася платформа з назвою, що звучить як заклик — ПОВІР. Платформа, яку створили не просто для дітей, а заради дітей. Вона народилася з потреби — гострої, болісної, постійно пульсуючої: як допомогти учням, які втрачають не лише знання, а й віру в те, що навчання має сенс? Як підхопити їх у момент, коли ґрунт під ногами зникає — через війну, переїзди, стреси, розриви в освіті?
Ідея ПОВІР з’явилася як відповідь. І тепер, коли позаду — перший рік пілотування, хочеться не лише навести цифри. Хочеться поділитися чимось більшим — тим, як ПОВІР став простором довіри, тепла, мотивації й прориву.
З чого все почалося
Коли ти створюєш щось нове — це завжди трохи схоже на віру в неможливе. Так і тут: ПОВІР став першим в Україні прикладом справжнього громадсько-державного партнерства в освіті. За цим — співпраця Комітету Верховної Ради з питань освіти, команди ГО «ЕдКемп Україна», десятків експертів, вчителів, аналітиків, психологів, технічних фахівців. І — донорів, які підтримали ініціативу, не чекаючи бюджету. Просто повірили.
Бо ПОВІР — це не про модні EdTech-тренди. Це про українських дітей, яким потрібна була підтримка тут і зараз.
Освітній автомобіль, що рухається
На одному зі слайдів Сергій Колебошин назвав ПОВІР автомобілем. І справді: платформа має колеса — це спринти, марафони, індивідуальні зустрічі, гейміфікація. Вона їде — не завжди легко, іноді — по вибоїнах, але вперто рухається вперед.
І всередині цього авто — діти. З Харкова й Дніпра, з Литви й Німеччини, ті, хто живе в окупації, й ті, хто шукає нову школу за кордоном. Вони — різні. Але спільне одне: кожен і кожна з них обрали навчання на ПОВІР. Обрали марафони — інтенсивну роботу над темами, які болять. Обрали вчителів, з якими не страшно помилятися. Обрали виклики і ачівки, де успіх — це не оцінка, а «віркоїни», які можна обміняти на мерч або пожертвувати на благодійність.
Що показав рік
Діти справді захотіли навчатися. Кожна друга дитина подала заявку на участь у марафоні. І майже всі, хто дійшов — дійшли до кінця. Бо коли дитина сама обирає — мотивація вже не зовнішня. Вона всередині.
А ще діти отримали 15 тисяч ачівок — так, це цифрові наліпки, які гріють серце сильніше за звичайні «молодець». А семикласник із Хмельниччини став справжнім чемпіоном — 205 ачівок, і заслужений подарунок від платформи.
Знання? Так, і тут прорив. У середньому +19 % з фокусних тем. Але за сухими цифрами — не менш важливе: діти почали вірити в себе. І це не метафора. Бо платформа системно заміряла і розвиток соціально-емоційних навичок — тієї бази, без якої жодна формула чи правопис не тримаються в голові. Показники — майже ідеальні. Але важливіше: діти почали краще справлятися з тривогою, ставити цілі, комунікувати. Це не просто освіта — це життєва стійкість.
Спільнота, що тримає
Одне з найбільших досягнень ПОВІР — вчительська спільнота. Це не просто педагоги, які «виконували завдання». Це — ті, хто творив нову педагогіку. Разом вчилися, підтримували одне одного, ставили собі запитання. І зізнавались: «Робота на платформі змінила моє ставлення до дітей. І до себе».
Це і є ПОВІР — платформа, де зростають усі: діти, вчителі, координатори. Навіть ті, хто лише спостерігає — починають ставити собі запитання. А це — ознака живої освіти.
А що далі?
Майбутнє вже почалося. У планах — масштабування на 10 тисяч дітей. Улітку — експериментальна хвиля з музичним табором від американської ініціативи МузЕдікс. Волонтерство, нові предмети, мобільний застосунок, ще глибша аналітика — ПОВІР росте. Не тому, що «так треба», а тому що є запит. Від дітей. Від учителів. Від батьків.
І найкраща оцінка — не в баллах, а в жестах. Коли в залі вчителі піднімають пальці — показуючи свою «зірку» настрою. Коли діти залишають зворушливі відгуки. Коли в онлайн-коментарях хтось пише: «Дякую, це врятувало мене від самотності».
ПОВІР — це не просто про навчання. Це про те, що навіть у часи невизначеності, темряви і втрат можна створити щось, що тримає. Що змінює. Що надає крила.
Тільки повір.
& 